@artencaustika
Татьяна Лаврова
РОЗСЛІДУВАННЯ ОДНІЄЇ СПРАВИ 09.10.2014 22:36
А якогось вечора я застав свою кімнату пограбованою. Власне, речі були на місці, не вистачало однієї – тебе. Даруйте, я не обмовився, я саме так тоді подумав: «Не вистачає якоїсь речі». Щоб замести сліди, ти здогадалася лишити все так, як було до тебе. Ти ніби гумкою стерла ескіз нашого життя і залишила мені чистий папір, щоб я малював на ньому що завгодно і чим завгодно: хоч фарбами, хоч списаним олівцем. Одне, що ти не встигла прибрати, – це спогади. Вони єдиний доказ твоєї втечі, яка, вочевидь, готувалась давно. Але звідколи?.. * * * Ми познайомилися на переході. – Ходімо? – звернувсь я до тебе. – Ходімо, – відповіла ти, і ми спокійно пішли на червоне світло. Ось що дивно: будучи законослухняними пішоходами, ми обоє інстинктивно боялися машин, та коли опинялися поруч – нас нестримно несло під колеса. Коли ми вперше зайшли до моєї кімнати, заставленої дзеркалами, я раптом загубив тебе. Знизу, згори, з усіх боків дивився на мене я сам. А дзеркала байдуже гралися твоїм розбитим голосом: – І тут ми будемо жити?! * * * Люди завше чогось чекають: неділі, зустрічі, свята, потім чекають, коли усе це нарешті скінчиться. Ти не чекала нічого, бо вміла дивуватись і радіти по-дитячому. Ти не шукала чудес, вони самі тебе знаходили, і ти перехворіла ними, як хворіють на вітрянку, свинку чи кір. У дорослих це не минає безслідно. Тому біля тебе збирався консиліум реалістів, вони оперували тебе, вводили вакцину, намагаючись хоч якось врятувати, пристосувати до світу, якому, по суті, було байдуже до тебе, – а ти відкривала очі і наївно запитувала: "Де це я?". * * * Поки що в моїх спогадах я не бачу ніякого натяку на твою втечу. Певне, тому, що спогади мають форму, а наші стосунки були безформними. А може, я просто вигороджую себе, єдиного свідка і співучасника злочину? (Кого любив більше: тебе чи себе в твоїх очах? Чому я сьогодні подумав про тебе як про річ?). Враження таке, ніби ми удвох жили не в однокімнатній ізольованій квартирі, а у двох ізольованих однокімнатних світах. * * * Я помітив: зникла ще одна деталь цієї умебльованої кімнати – я сам. Зараз я так близько від тебе, як не був іще ніколи. Може, п'ю з тобою каву в іншому місті або сиджу на твоїх валізах, поки ти думаєш, що робити далі; а, може, стою між тобою і якимсь чоловіком... Зі злості я почав бити свої дзеркала. Але вже пізно. Я звикаю потроху до власної пограбованості. Знаю, що втратив тебе назавжди. (Яке страшне слово "назавжди". Ти користувалася ним рідко, але влучно). Та досить про тебе. Не можу вже… Найбільше у світі я боюся темряви. Боюсь так, що страх паралізує пальці, коли я тягнуся до вимикача. Тож якоїсь ночі у моїй пограбованій кімнаті з'явилась жінка. Я ніяк не згадаю її характерних рис, хоча обличчя мого любого злочинця я міг би намалювати із заплющеними очима. Ця жінка ввімкнула світло і відчинила кватирку, сказавши: "Як у вас накурено!". У неї був такий тон, ніби вона вибачалась за вторгнення. Жінка знала, що вона тут не перша і не остання, що хтось до неї залишив напівспалену сигарету на підвіконні, – її це влаштовувало. Вона навіть не здогадалася переставити щось місцями. А я шукав у ній тебе. Не знайшовши, залишив їй кімнату і пішов. Спускаючись східцями, почув чи то сплеск, чи то схлип. Якщо схлип, то це ж, мабуть, хтось когось втратив назавжди. В такому разі – я теж злочинець. Я вже був злочинцем у ту хвилину, коли запросив її до себе. Хіба не знав, чим усе скінчиться? Не знав, що прив'язуватиму її душу до власного сідла? Може, й не знав... Мені просто хотілося, щоб хтось увімкнув світло в моїй пограбованій кімнаті. Виходить, не все одно – хто його увімкне…
стих Татьяна Лаврова современн
0
КОММЕНТАРИИ: 4 Ответы
Це історія любові – сумна, світла і повчальна. Правда, все в ній стисло виражено у самій першій сходинці. Удачі у творчості, Таня!
Год за годом, день за днем
Приходила выжить в дом
Не одна, но одинока
Знаешь, было так жестоко
Собрать вещи и уйти.
Но иного нет пути.
По-другому не могла
И во всем твоя вина.
И у парня из Вашего рассказа любимая была в качестве мебели.
А почему это сделала она на самом деле?
Ви прекрасно володієте словом! Навіть проза у вас читається, як поезія.
Дякую Вам, Володимире! Це найкращі слова, які я коли-небудь чула на свою адресу...
Обсуждение доступно только зарегистрированным участникам