*** 10.03.2016 22:44

Рана на серці рвана,

Інфо- та інфікована,

Біль сипле сіль багряну

В спогад, льодами скований.

Дзвінко розбилась зав’язь

Мого промерзлого раю.

Місто – старе, як пам’ять,

Назву собі приміряє...

Десь за містом мисливець незрячий,

Що вродився у місті сліпих,

Упіймав наше щастя ледаче

Й дар прозріння в собі відкрив...

О, цей дар, цей удар, цю крилату –

Цю безодню – цей відчай, цей гріх

Ні у спадок комусь передати,

Ні в дарунок – комусь із своїх...

Тож як стане бідою це диво,

Крадучись до нас тінню облуди,

Нам відкриється істинна сутність,

Щоби правдою вдарити в груди.

Сонця кров’ю стікатиме вечір –

Так, що й обріїв стане замало.

Нам, як свідкам, обіцяно втечу...

Вбивця сонця втіка з кинджалом.

Стихи Татьяна Лаврова